Сценарії виховних заходів

Лісова казка

Ведуча 1. Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове,

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Ведуча 2. Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

 І давніше пригадати?..

Ведуча 1. Хто нам може розповісти

 Щось таке цілком нове?

Ведуча 2. Щоб ніхто з нас не відмовив:

Ведуча 1. «Ет, давно вже чули те!».

Ведуча 2. Тож, коли хто з вас цікавий...

Ведуча 1. Сядь.

Ведуча 2.І слухай.

Ведучі (разом). Лісову казку!

(Звучить ніжна музика, відкривається завіса — на сцені ліс.) Ведуча 1. Десь, колись, в якійсь країні,                                              >

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще й в віршах

Все можливо, добрі люди!

Ведуча 2. Десь в зеленому Поліссі...

Ведуча 1. Біля самого узлісся...

Ведуча 2. Жив собі там лісовик.

(Виходить Лісовик, годує тварин і птахів.)

Ведуча 1. Він любив свій край співучий.

Ведуча 2. Він ростив під самі кручі Берест, сосни і дуби.

Ведуча 1. А зимою в дні холодні Годував голодних лосів.

Ведуча 2. Оленів.

Ведуча 1. Зайців.

Ведуча 2.І синичок.

Ведуча 1.І щиглів.

Ведуча 2. То ж тому і звір, і птаство,

Лісове усе багатство...

Ведуча 1. Що жило в лісах з добром...

Ведучі (разом). Дружило з лісовиком.

(Лісовик сідає на пеньок під дубом. Це малий, бородатий дідок у волохатій шапці. Закурює люльку. Звучить музика. Під музику прокидається Мавка і танцює разом зі своїми лісовими подруга­ми — лілеями. Ведучі розповідають під музику.)

Ведуча 1. Що біліє отам на роздоллі?

Чи хмариночка легкая, біла

 Ген по небі гуляє поволі?

Ведуча 2. Чи на човні то білі вітрила?

Ведуча 1.І здалека, отам на заході,

Срібнокудрії крила кивають.

Ведуча 2. То лілеї при сонячнім сході Промінь ранній таночком стрічають І танцюють химерно та легко.

Ведуча 1. Ось близенько вже видно ту зграю,

Що біліє в туманному краю...

Мавка. Ох, як довго я спала!

Лісовик. Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

Вже з вирію поприлітали гості.

Мавка. А хто ж мене збудив?

Лісовик. Природа-мати.

Мавка. Вона ще так ніколи не співала,

Як отепер. Чи то мені так снилось?

(Знов чує музику.)

Ба! Ні... стій! Чуєш?

Хто це так гарно грає?                          І

Хотіла б я побачити його.

Лісовик. Навіщо він тобі? Людський це, мабуть, хлопець. Мавка. Він, певно, гарний...

Лісовик. Не задивляйся ти на хлопців людських.

Це лісовим дівчатам небезпечно...

Мавка. А в чім же небезпека ця?

Лісовик. Людина — дуже розумна істота.

Мавка. Вона може усе на Землі?

Лісовик Відсунути може потопи,

Збудувати якісь кораблі...

Мавка. І що?

Лісовик Та знову і знову від неї Гинуть цілі дерева,

Рослини, тварини, птахи.

Мавка (перелякано). Людино! Людино, не треба!

Прошу тебе, нас збережи!

Лісовик Тож, доню, грайся з вітром,

Жартуй із Перелесником, як хочеш,

Всю силу лісову і водяну,

Гірську й повітряну приваб до себе.

Але минай людські стежки, дитино,

Бо там не ходить воля, там жура

і Тягар свій носить. Обминай їх, доню:

 і Раз тільки ступиш —

І пропала воля!

(Грає музика «Самотній пастух». Виходить Лукаш із сопілкою, а Мавка і Лісовик зникають. Лукаш бере ножа і підходить до бе­рези. Чує голос.)

Русалка. Не руш! Не ріж!

Лукаш (здивовано). Дива та й тільки!

Хто тут? Навкруги

Один самотній ліс. Не видно                              >

Душі живої жодної...

(З'являється Русалка.)

Русалка. Подивись, ця береза Білокора, вродлива.

Віти-коси до землі.

Де вона — й земля щаслива.

Вся в весняному вбранні —

Не вбивай її!

Лукаш. Та що ти, дівчино! Чи ж я розбійник?

Я тільки хотів собі вточити соку з берези.

Русалка. Не точи! Се кров її.

Не пий же кров берізоньки моєї!

Лукаш. Хто ти така?

Русалка. Ха-ха-ха!

Мене — Русалку,

Водяну царівну — не впізнав?

(Бере його за руку, заглядає в очі.)

Ну що ти, любчику,

Хороший душогубчику,

До серденька мого так швидко припав...

(З’являється Водяник — сивий дід, довге волосся, на голові корона.) Водяник. Хто тут бентежить наші тихі води?

Стидайся, дочко! Водяній царівні Танки з людиною заводить? Сором.

Русалка. Тату, та я тільки...

Водяник. Іди на дно! Годі базікать!

А ти, людино, геть іди собі І більше ти до лісу не ступай!

 (Лукаш утікає і потрапляє на галявину, де сухі дерева, пеньки. Порожньо і тихо. Він сідає на пеньок.)

Лукаш. Яке химерне лісове коріння!

Попід ногами скрізь його сплетіння.

Ось корінець, мов каченя бокате:

Є дзьоб і вічка, й білі ноженята.

А цей, мов равлик, цей, немов лисиця,

Цей випуклий—смішна залітна птиця.

Не зустрічав таких я напастей казкових.

Дива та й годі у великім лісі —

Химерно пружні корінці сплелися.

(Раптом з 'являється Нечиста сила, стає перед Лукашем, лякає його, танцює.)

Лукаш. Господи, допоможи!

Що це за напасть така?

Згинь, згинь!

Нечиста сила 1. А йди-но сюди, людино!

Нечиста сила 2. Ми любимо тебе!

Нечиста сила 3. Нема нам спокою без тебе!

Нечиста сила 1. Бо ви, люди, перетворюєте ліси на смітники, з яких назавжди втікають птахи та звірі.

Нечиста сила 2. Воду в річках забруднили, а повітря зробили таке, що в лісі важко дихати.

Нечиста сила 3.1 мальовничу галявину перетворили на звалище сміття.

Лукаш. Що ви таке кажете? Геть від мене! Відчепись! До чого тут я? (З 'являється Мавка.)

Мавка. Ану, геть від нього!

(Нечиста сила тікає зі словами:«А батько не дозволяв тобі, Мавко, бачитися з ним».)

Лукаш. Ти хто така?

Мавка. Я — Мавка лісова.

Лукаш. А, от ти хто... Я від старих людей Про мавок чув не раз, але ще зроду Не бачив сам.

Мавка. А бачити хотів?

Лукаш. Чому ж би ні?

Що ж, — ти зовсім така, як дівчина...

Ба ні, хутчій, як панна,

Бо й руки білі, і сама тоненька,

І якось так убрана не по-наськи...

Мавка. А правду кажуть, що ти природу нашу губиш? Лукаш. Ти що? Хто це тобі сказав?

Мавка. Сама природа! Подивись довкола!

Лукаш. Що ж це сталося з лісом?

Мавка. Це ж як так, то нічого не буде:

Ні річок, ні гаїв, ні криниць,

Ні комах, ані звірів, ні птиць.

Ані квітів, ні трав, ні повітря,

Ні людей, хоч тепер вже повір!

Лукаш. Я і не думав, що ми, люди, робимо вам боляче. Мавка. То знай, що ми живі, як і ви.

Лукаш. Я думав, дерева, кущі і трави німі.

Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого.

Є Лісовик, я зву його «дідусю»,

А він мене «дитинко» або «доню».

Лукаш. То хто ж він — дід чи батько?

Мавка. Я не знаю. Хіба ж не все одно?

Лукаш (сміється). Ну та й чудні ви тут у лісі.

Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть? Мавка. Мені здається часом, що верба,

Оця стара, сухенька — то матуся.

Вона мене на зиму прийняла І порохном м’якеньким устелила Для мене ложе.

Лукаш. Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цілу зиму?

Мавка. Нічого! Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «Засни, засни».

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі. Тихі, ніжні зорі Спадали з неба — білі, непрозорі —

І клалися в намети.

Біло, чисто попід наметами...

Лукаш. Як ти говориш...

Мавка. Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

(Грає сопілка (мелодія «Самотній пастух»). Мавка гойдається на гойдалці.)

Як солодко грає,

Як глибоко крає,

Розтинає білі груди,

Серденько виймає.

А ось, дивись, це всі мої сестрички —

Чудові і прекрасні квіточки.

(Лунає вальс, з ’являються квіти, танцюють під музику з кіно­фільму «Мой ласковий и нежньїй зверь».)

Лукаш. Які чудові! Зараз зірву й подарую тобі.

Ікавка. То будеш хворий, а на тому місті виросте бур’ян.

Лукаш. А якщо і бур’ян вирву?

Мавка. Виросте інший. У рослинок, бачиш, скільки сусідів, і всі вони одна одну поважають, живуть дружно. Коли знищити одну росли­ну, зникають інші.

Лукаш. І сумно тоді стане на землі. Перестануть співати птахи, не задзюрчать струмки, не зацвітуть квіти...

Мавка. А згодом загине життя... Ось познайомся з моїми сестрами.

Квіти. — Я — Волошка.

— Ми — Ромашки.

— Я — Кульбабка.

— А я — Фіалка.

Квіти (разом). Наш дім — поле й ліс.

Лукаш. А колись мені розповідали про маленьких діточок, що живуть у квітах і звуться ельфи.

Мавка. Так. Вони щоночі виходять із квіток і грають, танцюють, співають.

Лукаш. А яка найстарша ельфа?

Мавка. Вона зветься Лелія, бо живе у самій найкращій лілії на світі (показує на озеро з лілією).

Глянь, яка красунечка посеред ріки

Розпустила весело свої пелюстки.

(З 'являється Лелія і танцює разом з квітами. Лелія — маленька дівчинка з крильцями. Музика з фільму «Мой ласковий и нежний зверь».)

Лукаш. Ви — Лелія?

Лелія. Так, я — Лелія!

Лукаш. Чому я раніше вас ніколи не бачив?

Лелія. Бо від вас, людей, нема спокою ні вдень, ні вночі. Ох, бідні ми, квіти.

Лукаш. Що вам таке? Чого ви бідкаєтесь?

Лелія. Удень люди квіти полють,

Руками займають,

Листя обривають,

А часом і віку збавляють —

Гострим ножем стинають.

Квіти. Несуть нас у хату,

Поставлять у воду —

Гублять нашу вроду.

Ох, сестрице, скільки нас погинуло,

Любий світ покинуло!

Мавка. Бідні, бідні мої сестрички!

Шкода мені вас, дуже шкода!

Що ж, мої любі, зате маєте вигоду.

Глядять вас, жалують, втішаються вами,

Поки ви в лісі і в полі.

Лелія. Нас ще багато, але нас треба шанувати!

Лукаш. Я квітку лісову не буду більше рвати І додому я її не понесу.

Бо вдома їй джмеля не погойдати І не попити ранками росу!

І ні сріблинку, гілку чи травинку Я не ображу — це страшний-бо гріх.

Бо в кожній з них живе тремка живинка,

Що світиться довірою до всіх.

(Чути голос Лісовика: «Мавко! Мавко!». Квіти зникають. Лу­каш злякано озирається.)

Мавка. Ой, дідусь мене шукає. Мабуть, це Нечиста сила йому про нас розповіла.

Лукаш. Постривай хвилинку!

Мавка. Пробач, мені пора!

Але повернусь скоро я!

Лукаш. Де ж ти?

Чи це мені привиділось?

(Мавка зникає дуже швидко. Виходить дядько Панас і на галя­вині зустрічається з Лукашем.)

Дід Панас. Еге-е, Лукаш!

Лукаш. Я тут!

Дід Панас. Здоров!

Лукаш. Здрастуйте, дядьку Панасе!

Дід Панас. Той клятий Водяник! Бодай їх усіх! Я, наловивши риби, тільки виплив, хотів на той бік податися, а він вчепився цупко лапою за днище, та й ані руш! Ще трохи, затопив би. Ну й я не дурень.

Лукаш. Так, так.

Дід Панас. Як ухопив рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та й ножа з-за пояса. Бігме, так і відтяв...

Лукаш. Та ну?

Дід Панас. Відтяв би! Так проклята ж та пара — штурхіць, і пере­кинула човна! Я ледь на берег вибрався живий. І рибу розгубив. А, щоб ти скис!

Лукаш. Та ви не сердіться на Водяника та Русалку.

Дід Панас. А ти що робиш у лісі, Лукаше? Чого їх захищаєш? Чи не задурили вони тобі голови?

Лукаш. Та що ви! Я тут вирізував сопілку. Ось.

Дід Панас. Ей, не вчись брехати! Бо ти ще молодий. От ліпше роз­пали вогонь. Хоч обсушуся, бо як його таким іти додому?

Лукаш. Піду гілля назбираю.

(Дядько Панас сідає біля озера на пеньок і пробує розпалити вогонь, аж раптом з ’являється Русалка, яка наближається до ньо­го і простягає руки.)

Дід Панас. Се що за мара? Ага, вже знаю. Добре, що побачив! (Бере у руку корінці трави, читає молитву.)

Щупле — девіце,

Пропасниця—трясовина!

Іди ти собі на куп’я, на болота,

Де люди не ходять,

Де кури не піють,

А мій глас не заходить.

Тут тобі не ходити,

Білого тіла не в’ялити,

Жовтої кості не млоїти,

Чорної крові не спивати,

Віку не укорочати.

Ось тобі полин —

Згинь, маро, згинь!

(Русалка зникає, повертається Лукаш.)

Лукаш. Ось нате, дядьку, грійтеся.

Дід Панас. Спасибі. Ти догоджаєш дядькові старому.

(Знову пробує розпалити вогонь, не може.)

Русалка (не видно, тільки чути голос). Ха-ха-ха!

Дід Панас. Що ж це таке? Знову примара?

(Виходить Мавка.)

Мавка. Не бійтеся, то Русалка. Ми подруги. Вона вас не зачепить, вона свавільна, любить глузувати і ліс наш дуже любить. Тому й боїть­ся, бо дума, що ви спалите його.

Лукаш. Це — Мавка лісова.

Дід Панас. У тебе, Мавко, голос чистий, як струмок, а очі — як сльоза прозорі.

Мавка. Бо ж я Природи-матінки дитина, і в мене добра душа.

Дід Панас. А в мене, що ти думаєш, її зовсім нема?

Мавка. А що тут думати? Хіба ти не хотів спалити ліс і рибу нашу знищити навіки?

Дід Панас. Але без цього я не можу жити!

Лукаш. А ти, дядьку, тільки навкруги подивись. Що бачиш?

Дід Панас. Як же тут гарно,

Як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом дерева, чудові квіти І соловейко в гаю співає.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут на нашій рідній Вкраїні!

Мавка. А тепер заплющіть очі, я покажу вам, що буде, якщо лю­дина не зупиниться і не зрозуміє, що вона теж дитина Природи-матін­ки. Бачите?

(Проводить долонею біля голів Дуката і дядька Панаса. Про­мовляє під музику.)

Криниця стала не такою, як була колись.

Ще назва є, а річки вже немає.

Усохли верби, висохли рови І дика качка тоскно обминає Озера наші, річки і ставки.

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети з горілими свічками Ідуть уздовж колишніх берегів.

Дерева ростуть без коріння,

В криницях немає джерел,

Не сходить одвічне насіння,

До хмар не літає орел!

Лукаш. Таке насправді може бути, якщо не вжити ніяких заходів. Ми повинні стати на захист нашої землі, природи, наших животоків.

Дід Панас. Господи! Чому раніше я не бачив усієї краси нашої природи, та й не замислювався, що скоювало їй біди.

Мавка. Бо ти був сліпий. Подивись уважно — і ти побачиш, що ми, як і ви, теж живі.

(З’являються гриби. Під музику танцюють.)

Дід Панас. Гриби! І всі живі?

Не вірю своїм очам.

Лукаш. Та як вас багато!

Гриби (разом). Люди!

1-      й. Звідки ви взялись?

Ви ж хоч трохи совість майте,

Землю нашу не руйнуйте!

2-      й. Ви, мабуть, прийшли у наш ліс, щоб ламати зелені гілки та дерева?

3-      й. Рвати великі оберемки квітів?

4-      й. Особливо тих, що занесені до Червоної книги.

5-      й. Ні, мабуть, руйнувати мурашники та пташині гнізда...

6-      й. Або зібрати усіх нас у свій кошик...

Разом. Ой, нам страшно!

Мавка. Не бійтеся людей. Вони вже зрозуміли свої помилки. Вони нас не чіпатимуть.

Дід Панас. Коли лісом буду я іти,

Стану я природі вірним другом,

Не зламаю навіть і трави,

Я скажу їй: «Зеленій, живи!».

Коли полем буду я іти,

Теж посію зерна доброти!

Лукаш. Ми заведем Червону книгу

 І в книгу ту ми занесем

 Світ неповторний і чудесний,

Що поступово вимирає,

Давно рятунку в нас благає!

Невже в майбутньому на світі Не будуть квітнуть дивні квіти?

Конвалії й фіалки ніжні,

І вісник березня — підсніжник?

Невже ми більше не побачим,

Як сон-трава росою плаче?

Троянда степу, квітка мрії Жар-цвітом землю не зігріє?

Ми всі — господарі природи,

Тож збережімо її вроду!

(Гриби зникають.)

Мавка. Ось уже й ніч настала.

Лукаш. Така чудова нічка,

Неначе еону раю!

Дід Панас. Чи єсть що краще в світі?

Їй-Богу, я не знаю!

Дукат. Хотілось би нам Всесвіт До серця пригорнути.

Дід Панас. Що гарне — пам’ятати,

А що лихе — забути.

Лукаш. Й кричати: «Схаменіться!

Будьте добрі, люди!».

Дід Панас. Бо лихо нам буде!

(З 'являється Лісовик.)

Лісовик. Бачу, донечко, ти гарно попрацювала,

Людям очі ти повідкривала,

Показала їм усім Красу рідної землі.

Лукаш. Земле рідна — природи ім’я,

Понівечена скрипко моя.

Дід Панас. Як могла в цім світі жити?

Лукаш. Як могла благоденствувати?

Дід Панас. В ніжності прокидатися рано,

Коли ти помираєш у ранах?

Лукаш. Як могла ти плекати квіти,

Коли так благаєш жити?

Дід Панас. Як не чула моя душа,

Що здригаєшся ти від ножа?

Лукаш. Як дивитись тобі у вічі?

Разом. Перед тобою ми винні тричі!

(Звучить музика, з’являється Природа. З нею разом виходять усі казкові герої — лісові істоти.)

Природа. Ви, люди, згадали мене?

Тоді слухайте, я скажу вам одне:

Високо в небі зорі сяють,

Вказують, люди, вам шлях.

Погляньте, як вони палають,

Там десь є в кожного своя Зірка надій і сподівання,

Радості і світлих мрій!

Зірка натхнення й кохання,

Крилатих палких надій.

Мавка. Зірка у всіх своя.

Лісовик. Доля — її ім’я.

Русалка. Якщо яскраво її запалиш...

 Водяник Буде яскравим життя!

Природа. Але не просто зірку —

Долю свою віднайти.

Мавка. Куди б не вела життя стежина —

Ти завжди пам’ятай,

Що носиш гордеє ім’я...

Усі. Людина!

Лісовик. Ніколи цього не забувай.

Лукаш. Що ж це сталося з нами, люди?

Дід Панас. Зупинімось — останній є шанс.

 Лукаш. І огляньмось, благаємо вас!

Природа. Все задумано мудро в природі:

З усіма жити в мирі і згоді.

Дід Панас. Річка хай куди хоче тече.

Лукаш. Пташеняті підставмо плече.

Дід Панас. Як зрубаємо дерево — вмить

Лукаш. Поспішаймо хоч два посадить!

Дід Панас. Полюбімо природу палко!

 Лукаш. Не топчімо ногами фіалку!

 Природа. Як розорите світ оцей вщерть, Вирок вам без війни буде...

Усі. Смерть!

Природа. Зупинімось!

Дід Панас. Останній є шанс!

Лукаш. Ця планета не тільки для нас.

Усі. Люди! Будьмо ж людьми!

В степах моє рідне село

Вчитель. Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя — неповторна. Тіль­ки в селі людина може так тісно спілкуватися з при­родою, розуміти її душею і серцем, милуватися не­повторною красою.

Наше рідне село є для нас маленькою Батьківщиною. В кожного є своя хата, стежина від якої скоро поведе вас в далекий непізнаний світ.

Ми горді тим, що народилися і виросли у селі. Я коли читаю слова — село, рідна домівка, Батьківська хата - у мене з'являється щемний біль у серці, а перед очима постає картина далекої юності: День Святої Трійці. Я вертаюсь з далеких доріг до отчого дому, по отій, єдиній у світі, стежині. Біля хати різно­барвні квіти, на порозі усміхнена мама, а в хаті стіни заквітчані гілками клена та ясена і стоїть неповтор­ний запах м'яти, любистку, васильків та свіжоскошеної трави, якою застелена долівка. Таку красу можна побачити тільки в селі і вона нікого не залишить бай­дужим. .

(Звучить пісня «Хата моя, біла хата»).

 Ведучий.

Із маківки степу так видно далеко,

Тополі взяли у обійми село.

З далеких країв прилетіли лелеки,

 Щоб далі нести в Україну тепло.

Серед степів село моє чудове —

 Там на світанні запахи медові, —

 Теплом долонь зелених обійми,

Бо в цьому краї виростали ми.

Стоїш, заціловане всіми вітрами,

Колиска любові і пісня душі.

 Тут стелиться легко дорога до мами

, Стежина дитинства веде в спориші.

Пісенний мій краю, любов моя вічна,

Тут пам 'ять козацька і слава батьків

. Так хочеться довше дивитись у вікна,

 Вдивлятися в очі своїх земляків.

С поклоном синівським тобі побажаю

 Селянського щастя не втратити суть,

Хорошої пісні, рясного врожаю,

Лелеки ж побільше хай діток несуть.

 Цими прекрасними словами ми починаємо свято, яке називається «У степах моє рідне село».

 Ведуча.

Як душа заболіє думками,

Про усе, що давно відцвіло,

Я вернусь польовими стежками

Пригорнутись до тебе, село.

Ми тут виростали

І помисли чисті

Несли у життя від землі.

Ми так і не стали своїми у місті,

Серця залишили в селі.

Не знайшли ані щастя, ні слави,

Лиш тривоги, розлуки й жалі.

Часом хочеться впасти у трави

Та босоніж пройти по ріллі.

(Звучить пісня «                                      »).

Ведучий.

У дитинстві колись

Ми із рідного дому

Все думками тяглись

В далину невідому.

Бо манила краса,

Де хмарки чередою,

Де злились небеса

З весняною водою.

Ще непізнаний світ

І рожеві надії,

За селом горицвіт

Закривав наші мрії.

Ведуча.

Де в просторах без меж

Сто доріг простяглися...

Хай по різному — все ж

Наші мрії збулися.

Вже не має земля

Світового огрому,

І гукають здаля .

Вікна отчого дому.      

 Журавлині клини

Радо поле стрічає,

Бо комусь далини

Знову не вистачає.

Ведучий.                Любов до України починається з любові до місця, де народився, зробив перші кроки. Рідний край завжди буде символом материнської любові, батьківського захисту, незламної української душі та ніжним співом солов’їв.  Ще з сивої давнини наші предки войовничо, мужньо та впевнено боролися за вільні безкраї землі для того, щоб ми зараз могли гордитися ними і нести їм подяку із роду в рід. Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру.  Саме знання історії рідного краю є тим місточком, що єднає покоління минулі з поколіннями прийдешніми, давнину з сучасністю.

    

Ведуча.    Село Кінецьпіль вперше згадується в документах історії 1634-го року як фортеця для захисту від нападів татар . Щодо назви села, то існує дві версії, причому обидві мають право на існування. Перша походить від того, що це були кінцеві польські землі (кінець польського поля), друга - від прізвища гетьмана Конецьпольського (1591 -1646) - відомого військового та політичного діяча, польського магната. Зростання його земельних володінь почалося з надання йому Савранського ґрунту. Ці землі знаходилися між річками Савранка, Кодима та Південний Буг і входили до Брацлавського староства. Напередодні визвольної війни 1648 - 1654 pp. родині Конецьпольських належали ще понад 740 сіл і 170 містечок на Брацлавщині та Київщині. Для захисту своїх маєтків цей магнат будував військові укріплення.

 Ведучий.  Ці відомості ми взяли з книги «Ім’я твоє – Кінецьпіль». Сьогодні ми на наше свято запросили автора даної книги Романюк Любов Петрівну. Вона проробила колосальну роботу, по крупинках збирала  відомості про історію нашого села, за власний кошт видала книгу, щоб ми з вами та майбутні покоління знали історію нашого рідного села Кінецьпіль.  

Ведуча.  Любов Петрівна – талановита особистість. Вона гарно співає, разом з однодумцями створила самодіяльний колектив – ансамбль «Світанок», який  уже більше 15 років радує співом не тільки мешканців села, а й жителів району, області.

Ведучий.  Любов Петрівна – поетеса, вона написала багато прекрасних віршів, деякі з них покладені на музику і стали піснями.  В її поетичному доробку є вірші про наше рідне село Кінецьпіль. Отже, ми запрошуємо до слова Романюк Любов Петрівну.   

Ведуча.  Шановна Любов Петрівна ! Наступну пісню «_________________» ми даруємо Вам.

Ведучий.       

На сивих буграх зацвіла материнка,

Де юність далека піснями гула.

Чого зажурилася, мила глибинко,

Моя Батьківщина мала?

Сумую того, що серцями убогі,

 Сини не вертають з далеких світів —

Забули стежини до отчих порогів

 І до почорнілих хрестів.

Все менше довкруг несподіваних звуків,

Все більше міліє життя джерело.

 А старість уже виглядати онуків

З надією йде за село.

Нехай у містах почастіше вам сниться,

Як докір землі, як рідні голоси,

Поміж споришів постаріла криниця

 В сльозах чи краплинах роси.

 Ведуча.

Умивалися рано з криниці,

Вас вітали дзвінкі солов’ї

 Трудівниці мої й чарівниці,

 Степовички хороші мої.

В жилах кожної кров половчанки,

Ви коралами сиплете сміх,

Незрівнянні дружини й коханки,

 Матері, найніжніші з усіх.

Гордовиті, стрункі і бадьорі, ~

 У роботі й піснях запальні.

 Полюбили вас Місяць і зорі

 Як же не закохатись мені?

Задивитись на вас — насолода!

Хай повториться в дітях краса.

Доброта українська і врода

Під вітрами в степах не згаса.

 Вірш  «Люблю  село « читає Вдов Анастасія

Спитаєте за що?

 Й сама не знаю.

 Люблю його я дуже, та й усе.

Можливо, що над ним веселка грає,

 Що квітнуть вишні.

 Й лан дзвінкий росте.

 Люблю, напевне, за солодку воду,

За спів пташок, за голубу блакить,

 За простоту і доброту народу,

 Що без труда і дня не може жить.

За радість спілкування із землею,

За день погожий й весняну грозу,

За вранішнєє сонце над ріллею,

За кришталеву на траві росу.

 Люблю його й це серцем відчуваю,

 Не сумніваюсь в цьому ні на мить.

 І в відповідь я вас вже запитаю:

Невже ж його ще можна не любить?

Ведучий.        Всім нам добре відомо, що звичаї свого села, свого роду, свого народу - це ті прикмети, за якими ми розпізнаємо народ не лише в сучасно­му, а і в його історичному минулому.В усіх народів існує повір'я, що той, хто забуває звичаї батьків, карається людьми і Богом.

 Ведуча.  В час духовного відродження нашого народу все уважніше вдивляємося в його історію, все частіше звертаємося до нашого минулого.

Кожна людина з великою любов'ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де пройшло її дитин­ство з дивоцвітом-казкою, у затишній батьківській оселі, згадує традиції і звичаї, що шанувались із діда-прадіда.

Та ніщо так не залишається в глиби­нах пам'яті, а потім згадується протягом усього

життя, як безпосередня участь у традиційних народ­них святах: колядки, великодні крашанки, гілочки святої верби у Вербну неділю, купальські вінки, жіночі хустини та вишиванки, що вбирають очі своїм різнобарв'ям - найдорожчі спогади людини.

 Ведучий.        Вишитий рушник - саме він про­буджує в нашій душі теплі спогади дитинства. Рушник в Україні завжди був символом гостинності, на ньому підносили давню слов'янську святиню - хліб і сіль.

Ведуча.

 Ще один гарний український звичай - дов­га коса в дівчини. Дівоча коса була  і є своєрідною візит­кою охайності.

Вірш «Доні»( читають учениці  5 класу)

Я тобі у коси заплету калину

 Ту, що розцвітає на краю села,

Рано, до схід сонця, промету стежину,

Щоб у тебе доля світлою була.

А іще я стрічку сонячно-рожеву

 Відтепер назавжди подарую я,

Щоб ти пам'ятала, люба моя доню,

Що ти - українка, донечко моя.

Ти в найкращі свята заплети косички,

Вгадуй мене часто, дім, товаришів...

Хай твоя дорога буде рівна й чиста.

 Хай у тебе радість світиться в душі.

 Не забудь, дитино, рідного подвір'я,

Хоч покличе серце у далеку даль.

 Пам'ятай, що правда і людське довір'я

Іноді цінніше навіть за медаль.

Ще тобі сьогодні, скільки в серці маю,

І тепла і ласки подарую я.

Так, як вміє мати, я благословляю

 І прошу - ніколи не відрізуй косу,

Донечко рідненька, то - краса твоя.

Пісня

Ведучий.        Є школа найкраща за всі на землі,

 Одна у селі і у мене єдина.

 Над нею у вирій летять журавлі.

За ними — дитинства щасливі години.

Ведуча.       Школа, школа — наша берегиня.

Найрідніша стежка до мети.

Там, де двір широкий,

Там, де небо синє.

Час веселим дзвоником летить.

Вірш про школу читають учні 5 класу

Вузенька стежечка до рідної школи

 Мене над ставками шоранку веде.

І я цю дорогу, цю стежку ніколи

Повік не забуду й не зраджу ніде.

Дитинство і радість, палкі сподівання,

 Улюблена школа, під дахом твоїм!

 Ти віра й надія, ти дружба й кохання!

 Натхнення і мрії юнацькі мої!

До тебе колись я знов повернуся

У дітях своїх, у онуках своїх.

 Ти вічна і юна — мов серце матусі.

 Мов небо і сонце — одна на усіх.

Спасибі тобі! Моя рідная школа!

 І дай тобі Боже на тисячу літ!

Ти юність моя у цвіті бузковім!

 Ти стежка моя, що прямує у світ!

Ведучий.        Багато гарних сіл на світі,

Але мені миліш за все наше  село Кінецьпіль.

У цім селі я народився, У цім селі живуть мої батьки.

 Куди не глянь — дерева й квіти.

 І в їх вінку блищать ставки.

Ведуча.       Прекрасне наше село в усі пори року. Цю чарівну красу відтворює в своїх світлинах майстер своєї справи Касімов Сергій Миколайович. До вашої уваги його шедеври з краєвидами нашого села.

Презентація фотографій Касімова С.М.

Пісня_____________

Вірш  «Рідне село» ( читають учні 5 класу)

Пахне рідне село тишиною лугів,

І роздоллям небес, і піснями гаїв,

І полями, де сонячне світить чоло.

І хлібом, і цвітом, і прадідом – дідом

Пахне рідне село, моє рідне село.

Будить рідне село і зорю,  і росу.

Я любов до землі все життя пронесу,

 Все, що бачу навкруг, все в мені проросло.

. І хлібом, і цвітом, і прадідом – дідом

Пахне рідне село, моє рідне село.

Ведучий. Знов вернулось літо сонечком зігріте,

У село вишневе з обрію зійшло.

 Думами-шляхами я спішу до мами

 У моє вишневе, степове село.

Стежкою колишньою за бузком під вишнею

Підійду до хати — стріне мене мати

 І голівку сиву схилить на плече.

 Серце біллю кається, що було — згадається.

Пиріжків із вишнями мама напече.

 Посідаєм рядом, замилуюсь садом.

Тут моє дитинство і вишневі сни.

Роки відлетіли, тут на вишні сіли,

Може ще весною зацвітуть вони.

 Ведуча.

Тут побачила вперше я небо,

В ньому — сонце ясне й голубів.

 Батьківщини другої не треба!

Хто казати про кращу посмів?!

Тут побігла до школи стежина

Й повернулась на рідний поріг.

Тут росте коло хати калина,

Тут мене виглядають з доріг!

Тут я вишню в саду обіймала,

 Серед темних блукала гаїв,

Тут я вперше любов зустрічала,

Тут я слухала спів солов’їв!

І сюди повертаються знову

Із далеких країв журавлі.

Де ви знайдете кращу діброву?!

 Де ви знайдете кращі гаї

Пригадаймо ми  рідний поріг,

Ясени на подвір’ї  шкільному.

Хай багато на світі доріг,

Та одна лиш — до рідного дому.

Пісня

 Танець

Ведуча     Дякуємо за увагу!

Ведучий     До нових зустрічей!