Поетична

Ще небо хмарами не вкрите, 

Ще так прозоро сяють роси, 

А вже по ліву руку - літо, 

А вже по праву руку - осінь. 

Ще очі блиску не позбулись, 

Ще серце жити не стомилось, 

А вже по ліву руку - юність, 

А вже по праву руку - зрілість. 

А час летить нестримно далі 

Й душа немовби молодіє, 

По ліву руку - всі печалі, 

По праву руку - всі надії. 

Життя не зміряти літами, 

А щастя - то важка наука, 

Хай буде щастя завжди з вами, 

По ліву й праву руку.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.        

Л. Костенко

                                   

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

                                        Очі твої – одні.                    

                                        В. Симоненко

Земля дочекалась і рясту, і сонця, і цвіту,

Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла.

Нічого не треба, нічого не хочу, мій світе,

Лишень аби мати на білому світі була.

З-за гір віє вітер, в степах морозіють морози,

Стоять осокори, весною зітхають гаї,

А мати старенька стоїть на високім порозі,

Та й думає мати: а як же там діти мої?

А діти світами, а діти у веснах та в зимах,

Прийдуть і вітатимуть матір у ріднім дворі.

І доти всі діти живуть по світах молодими,

Доколи чекатимуть, доколи живі матері.

Земля молодіє від рясту, від сонця, від вітру,

Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла.

Нічого не треба, нічого не хочу, мій світе,

Лишень аби мати на білому світі була.

С. Пушик

Посіяла людям літа свої, літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу.

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

– Куди ж це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.

– Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.

– Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

– Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?

– А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?

– А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах, і золото на колосках.

– Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,

Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, –

Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.

"Лишайтесь щасливі", – і стала замисленим полем

На цілу планету, на всі покоління й віки.

Б. Олійник

В’ячеслав Хурсенко

За плетеним тином хата маленька,

Чекає родину мати старенька,

І я поспішаю до рідного дому,

Забувши про горе, забувши про втому.

В натруджені руки я знов пригортаюсь,

Пробачте, що рідко, але сповідаюсь,

Про свої спокуси, що часто вам снились,

Про те, що ми, діти, до вас забарились. 

О, мамо, я скучив за подихом печі, 

За рідним садочком, що лине на плечі, 

Я хочу присісти на збитім порозі, 

І хліба поїсти, що сниться в дорозі.

Я жінка, мати, берегиня. Я жінка, мати, берегиня. Красива, витончена, ніжна, Горить в очах іскринка. Я зачарую поглядом звабливим Тебе, коханий, бо я - ЖІНКА! Навчу дітей своїх молитись І старших поважати, Навчу любити край свій рідний. Це мій обов'язок. Я - МАТИ! Як честь, дано мені під небом Таке благословення - Від болю й зла оберігати Свою сім'ю. Я - БЕРЕГИНЯ! Живуть в моєму серці три особи, Моя душа для них немов святиня, І з гордістю я можу всім сказати: "Я Жінка! Мати! Берегиня!" Я - жінка! Ви чуєте, люди, я свічка, Запалена Господом на віки! Неправда, що я - ребро чоловіче. Цю казку придумали чоловіки. Я жінка, я - річка бурхлива й неспинна, Що в повінь зриває верхи берегів. Хто каже, що я підкорятись повинна? Це ще одна вигадка чоловіків! Я - жінка, природою створена пісня, Яку чоловік заспівать не зумів. Я - мрія і спогад, майбутнє й колишнє. Я щось незбагненне для чоловіків. Я - жінка, я вільна, як думка одвічна. На думку не можна надіть кайдани. Це ти мене в рабство продав, чоловіче, І грішна я стала з твоєї вини. Та я лише жінка. Я прагну кохання, Я все пробачаю тобі неперед. З твоєї криниці я - крапля остання. Для вуст твоїх згірклих я - липовий мед. Я - жінка, я враз перекинусь на зілля І гоїти рани візьмуся тобі. Я непередбачена, незрозуміла. Я плачу від щастя, сміюся в журбі. Я - жінка, я дійсно слабка половина. Нехай переможцям лаврові вінки! Історію творять, звичайно ж, мужчини, Але лише так, як захочуть жінки! Ганна Чубач. НІЧНА МАТІОЛА  Моя мама закохана в квіти.  І печалі проходять, і втома,  Бо для неї вони, наче діти,  Що нікуди не їдуть із дому.  Там, за хатою, побіля саду,  Де схилились дерева додолу,  Де, бува, вона ввечері сяде,  Мама сіє завжди матіолу.  Скільки жити на світі я буду,  Матіолу твою не забуду.  Матіола, нічна матіола,  Моя втіха, надія і доля.  Де б і що б не робив я у світі,  Та додому вертатися мушу.  І веде мене мама до квітів,  І лікує наболену душу.  Посідаємо разом надворі.  Гарно так на душі і довкола.  Лиш виблискують в сутінках зорі,  І щемливо пахтить матіола.  Скільки жити на світі я буду,  Матіолу твою не забуду.  Матіола, нічна матіола,  Моя втіха, надія і доля.  Я вже батько, і навіть дідусь я,  Та, мов хлопчик, удома, в садочку,  Як в дитинстві, до мами тулюся,  Щоб почути: "Мій любий синочку!"  Ти навчила терпіти й кохати,  Проводжаючи за видноколо,  І чекаєш мене біля хати,  Моя сива нічна матіоло.  Скільки жити на світі я буду,  Матіолу твою не забуду.  Матіола, нічна матіола,  Моя втіха, надія і доля.

Пахне рідне село Тишиною лугів, І роздоллям небес, І піснями гаїв. І полями, Де сонячне світить чоло. І хлібом, і цвітом, І прадідом-дідом Гріє душу село, Моє рідне село!