Творчість учнів

Познайомтеся з кращими творчими роботами моїх учнів

Слово про Вчителя

У пізнього літа та ранньої осені особливий настрій. Замріяний, темний. В садах достигають і падають яблука. П'янкі пахощі падалиці широко розливаються довкола, і здається, що все село пахне яблуками.

Саме в цей час, наприкінці літа, чотири синочки приїжджають в село до батьків на день народження. Так уже судилося, що доля в батьків-вчителів однакова, і день народження в один день -31 серпня.

А завтра, першого вересня, село буде цвісти дитячими усмішками, дзвеніти радісними голосами, сміхом. Радіснішого свята для Марії Федорівни і Петра Антоновича Науменків не існує. Знову дітвора сяде за парти, буде навчатися в школі, до якої стежина їх водила більше сорока років, яку колись будували вони разом з односельцями.

А сьогодні - радісний сміх біля старенької хати за батьківським столом під гіллястою яблунею. Знову пильно роздивляються діти й онуки пожовклі фотографії, і знову спогади...

Пам'ять уже не вперше повертає Петра Антоновича в те літо, примушує згадувати, як вони молодими ходили в старий колгоспний сад, де Маруся читала, для нього вірші. То ніби наяву бачить він, як вони удвох, взявшись за руки, біжать стрімголов до ставка. То вже стоять на порозі вчительського інституту з дипломами в руках. Як це було недавно, як це було давно!

А потім стежина обох привела до школи, де разом, вчили дітей не тільки читати, писати, рахувати, не лише розучувати з ними пісні, вірші, а. щодня, щогодини ненав'язливо і мудро давали їм найголовніші уроки - вірності, людяності і добра.

Навчали дітей, підростали синочки... Та війна ввірвалася в учительську родину непрохано, раптово, як і в тисячі інших. Далеко за село разом з односельцями проводжала Марія свого Петра на фронт. Раділа з дітьми невимовно, коли отримувала листи з передової: то з Сталінграда, то з-під Курська, то з Праги, то з Берліна. Сама ж вдома при каганцеві розкреслювала цупкий обгортковий папір, вчила сільських дітей читати і писати. Школу гітлерівці спалили, та вона водила, дітей за село на вигін, розповідала про історію рідного краю, про людей, котрі боролися за його незалежність. Часто повторювала: "Діти, тяжкі часи минуть..."

Так і сталося. Люди зі сльозами на очах слухали радіо 9 травня 1945 року, чекали, виглядали в кожній родині своїх рідних з фронту. Не раз ходила і Марія Федорівна за село, не ховала сліз, коли сама поверталася додому.

Не передати ту радість, коли восени сорок п'ятого увечері хтось стиха постукав у вікно. Принишкли на печі синочки, завмерло серце у Марії, а душа співала і раділа,відчуваючи щастя.

І знову вдвох стежиною до школи. За школу тоді була старенька хатина край села - центр науки.Як будували всім селом нову школу, як Петро Антонович власноруч майстрував і фарбував, а Марія Федорівна садила з учнями сад біля школи, сіяла чорнобривці, айстри і жоржини, не раз згадують уже сивочолі їхні учні. А їх було дуже багато на вчительському шляху подружжя Науменків. Сорок років пліч-о-пліч сіяли мудре, вічне і щире в душах дітей. Сорок років горів допізна вогник в їхній хатині, де вони удвох перевіряли зошити, писали конспекти, читали книги. А книг у вчительській оселі дуже багато. Вони у шафах, на полицях, на столі. А на стіні - старенька географічна карта, де позначені міста і села, звідки кожен день приходять їм листи.

Вогник у вікні Петра Антоновича та Марії Федорівни горить і зараз. А за вікном вони удвох перечитують листи від дітей, онуків, учнів. Це вогник доброти, вогник поваги, вогник любові до людей, до життя, до своєї вчительської долі.

Кравцова Наталія.